[Чи зможу я піти два кроки далі…]

Чи зможу я піти два кроки далі, чи спинюся отут
– над розкиданими тілами в неприродніх позах
над іржею згорілого авто, що зяє отворами від снарядів,
надто великих, щоб убити якусь конкретну людину.
Неекономність художніх ресурсів, світ не повірить.
Брак логічного мотиву, поясни мені, кажеш,
чому вони вас убивають, мусить же бути якась причина.
Сюжети в книжках так не будують.
Доки це все ще література, завжди є можливість зупинитись завчасу,
не підходити впритул, звідки окові видно надто багато –
ось так буде виглядати зламаний ніготь на доглянутій жіночій руці,
дитячий капчик, перемішаний із усім решта вмістом квартири.
Література мала б бути для того, щоб недопустити
до того, що сталось – зіграти на випередження,
уникнути найгіршого, змінити того, хто може вчинити щось непоправне.
Бо не для того ж насправді, щоб переконувати постфактум
що покинутий дитячий капчик – не пов’язаний із дитячою ногою,
що зламаний жіночий ніготь – просто зламаний ніготь,
не така велика проблема.
Пом’якшувати найгірше, робити прийнятним, переводити в сферу літератури.
Якщо вчасно зупинитися, не наближатися, не придивлятись.
Рятівна дистанція мистецтва, бар’єр умовності, до якого все ще може бути
надуманим сюжетом, забороненим плодом уяви, начиненої катастрофізмом.
Але література більше не є способом втечі, лише запасною колією,
із якої нікуди не доїдеш.
Сідаєш в поїзд, виймаєш книжку – і розумієш:
цей потяг – не тягне, не дотягує до пункту призначення,
не дотягується до місця в людині, в якому ще можна прийняти рішення
– поїхати назавжди й ніколи не повертатись, чи зірвати стопкран і зіграти вабанк.
Колись ви розконсервуєте цей шлях, у випадку якоїсь надзвичайної потреби,
знімете обмежувачі руху, дозволите собі бачити.
У світі, де література не для того, щоб убивати,
і не для того, щоб зводити порахунки,
і не для того, щоб спам’ятати,
і не для того, щоб запам’ятати все до йоти,
і не для того, щоб фіксувати реальність у її найнепривабливіших формах.

Ні для чого така література, чуєш?

Дитячий капчик, що злетів у повітрі з дитини,
коли їх перемішувало з уламками скла і бетону,
зламаний жіночий ніготь на руці з-під завалів,
незаблурене те, що залишилось від тіла,
дитяча книжка, на якій фокусуєшся,
щоб не уявляти всього решта,
що було між книжкою і рукою,
між моментом родинного суботнього ранку і наступним кадром.
Підходиш надто близько – і тебе простромлює арматура
чийогось здавленого передсмертного крику
з-під завалів «я не хочу вмирати».

Література для того, щоб розбирати завали вчасно.
Література для того, щоб пояснити, як нам жити далі, з цим криком у вухах,
із цією рукою і цим капчиком
крупним планом знаючи, що за ними було в незаблуреній версії реальності,
не пом’якшеній штучним інтелектом.

Ось для чого завжди була література.