1
хтось говорить нехай світ буде такий яким його сотворив Бог
і ці слова пронизують мене як світляний меч
цей красивий світ був би іще прекраснішим
якби залишався таким яким його задумав Господь
мені треба помовчати побути із цим подумати
відчути що ось Він тут зі мною
майже намацальний такий близький у моєму домі
в моїй кімнаті кольору лаванди
ось Він сидить за моїм столом
ось Він роздивляється мої фото
бере до рук мамину фотографію
доторкається її волосся каже Я сьогодні
говорив із нею у Царстві Небесному
мені треба побути з Тобою тому я замикаю ворота
щоб ніхто не ввійшов але відчиняю вікна
й слухаю як росте трава ще там в глибині землі
під снігом
серед ночі бачу яким прекрасним є світло
воно струменить як найтонша музика
і темрява перед ним відступає
шепочу довіряю Тобі більше ніж будь-кому іншому
поклади долоню на моє чоло пригорни мене
і переміни щоб мої стежки були світлими
щоб були світлими мої слова мої помисли
Ти говориш дитино моя квітко синього гіацинту
в твоїх долонях весь мій світ красивий-красивий
в твоєму серці цілий всесвіт поцілую твоє чоло
і Мій поцілунок сяятиме мов зоря оточу тебе світлом
щоб ти знала що ти возлюблена королівна
прекрасна доню моя
Господь говорить і нехай усе у цей час мовчить
мовчать зорі дерева і небо сплять люди і птиці
а Він міцно пригортає мене до грудей кладе в долоню
маленький сапфір говорить що це моя королівська ознака
чому так не мало би бути у світі що його сотворив Господь
хтось говорить нехай світ буде такий як він був сотворений
і ці слова пронизують мене як світляний меч
все здригається і тремтить розривається пронизане світлом
надходить тиша
2
в передвечірню пору люблю дивитися як прекрасно
заломлюється світло
думаю скільки його може вміститись в одній людині
в мені в тобі
скільки його могло бути у цій весні й скільки насправді було
і в що воно обернулося в наш темний біль і розпач
мушу назвати чорне чорним біле білим і написати
що я в цю весну все пропустила
не бачила саду всього у цвіту не бачила лісу
чула чийсь крик і знала що то кричить не звір і не птах поранений
так кричить тільки демон що приходить опівночі
чорний демон війни і розбрату демон люті
і коли чую крик і коли бачу темінь
молюся світло Христове врятуй мене
…колись ми були в саду там співали дрозди і цвіли всі дерева
а тепер ми вигнанці
за нашими спинами замкнулися брами раю а сади й далі цвітуть
знати це тремко а жити із цим скажу тобі щиро
просто нестерпно коли був коли бачив і коли зовсім не знаєш
як тобі повернутись в цей сад
3
дослухаємося до всіх звуків
насторожено майже принюхуємося до них як пси
необережний удар дверей звук двигуна стукіт м’яча
об асфальт а тоді постріл у лісі один другий
і відлуння долинає сюди як ляпас
дивно про це писати колись в моїх віршах не було
ні війни ні зброї колись в них гримів грім лютувала
гроза бігли пантери й олені а сьогодні принюхуюся
чи розтав учорашній ранковий дим чорний наче смола
і прислухаюся чи ніхто не плаче
сумно і дивно стільки всього перемінилося
не змінилися тільки стрижі вони й далі вільно собі летять
в’ються у небі в його вишині висвистують і співають
один каже буде дощ другий сміється дощу не буде
падає з дерева ще не достиглий абрикос
знов чути вистріл потроху я забуваю як звучить мир
і як поміж пальцями м’ятою пахне тиша
4
пробігаємо цієї весни поміж краплинками дощу
не вміємо ні говорити ні мовчати
стільки всього випалено в кожного з нас всередині
скільки сліз виплакано скільки слів застрягло у горлі
вибухи знов чути вибухи один за одним
чи є іще світ де їх немає? слабо в це віриться
чи ще десь лишився окрайчик світу де є мир
де плюскоче вода де плавають лебеді
де вершини гір вкриті блискучим снігом
де ті кого любимо поруч
де списки імен загиблих не лунають як удар молотка
об домовину
ім’я за ім’ям десяток за десятком сотня за сотнею
чи є ще десь світ в якому ніхто не тікає із батьківщини
має за честь в ній жити її любити захищати своїх дітей та жінок
світ без молодих вдів часом таких тендітних і юних
зовсім дівчаток світ без сиріт світ без війни і болю
не віриться зовсім не віриться що він ще десь є
може тільки у снах може у мріях
навіть не в віршах
вірші прогіркли прогіркли усі слова якими говориш
якими мовчиш зцілює думка що все проминає і це мине
зцілюють тихі обійми зцілює чийсь делікатний дотик
до плечей і до рук
зцілює дощ зцілює квітка розквітла після дощу
зцілює тиша
5
написано бо: ваша лагідність хай буде відома всім людям
а ми нелагідні тобто не так ми все ще лагідні кожен десь в глибині
свого серця а на щодень ми злі чи принаймні сумні або просто безсилі
зранку над п’ятою чиясь легка душа так непросто виходила з тіла
зранку прилетіли ангели й казали не бійся поведемо тебе туди
де ні болю ані печалі зранку ці діти навіть не встигли заплакати
жодне з них бо все сталось так швидко аж для них непомітно
щойно ти ще був тут і був твій дім і були твої речі іграшки ліжко
а за мить тебе вже підтримують ангели кажуть летімо
а ти все запитуєш де моя мама? кажеш хочу до мами
лети вільно дитино лети аж до Господа Бога сядь йому на коліна
і про все розкажи про зруйнований дім про згорьовану маму
про наші міста в жалобі про сльози які нас душать щодня щогодини
витікають з кутиків наших очей їх вже річки їх озера вже їх моря
ми наплакали а до тих морів які любимо зась
запитай дитино чи ще довго боліти чи довго страждати кожному
сотворінню на цій землі бо страждають і люди й звірята бо біль
розливається густо як молоко затікає в усі щілини і закапелки
є ще ті хто від нього за звичкою пробує відмахнутись але як насправді
від нього сховаєшся
наша нелагідність відома людям людям також відомі наш біль
наші страждання наші жертви й наша любов ті хто живуть і ті
хто вийшов зі свого тіла про них свідчать
6
кажуть літо Господнє не говорять про осінь про весну
мовчать про Господню зиму
лише тепло і м’яко кажуть про Боже літечко
літо Господнє вже тут тихо ввійшло коли запала ніч
і заки ще не світало розплакалось
це його перша рана рвана й глибока
а скільки їх іще буде поки воно триватиме
скільки їх буде поки Господнє літо добіжить до кінця
тиша була на ранок зіщулена тиша
ніхто не сміявся все вражено стихло
тільки півонії підносили пишний цвіт і дивувалися
де зникла радість а іриси й жасмин спершу пахнули млосно
так як завжди а тоді злякані перестали пахнути
подивіться на все подивіться співали птахи
скільки краси довкола може вона вас зцілить
день був прозорий і довгий
ми більше мовчали ніж про щось говорили
аж надвечір на вулиці вийшли діти стали грати в м’яча
перегукувались про щось часом сміялися
аж надвечір знов почали гавкати пси
надвечір несміло стали пахнути квіти
літо Господнє тихе й повільне пахуче і млосне
зціли нас залікуй наші рани виведи нас зі смутку
нехай радіють люди й звірята поміж квітів дерев
і високих трав нехай ні злу ні тривозі не буде тут місця
розплющую очі ніби з глибокого цілоденного сну
настало літечко
7
досі не можу оговтатись
забагато думок забагато емоцій в мені всередині
сідаю їх виписати щоб не почати кричати
весь день стримувала себе як господар стримує
норовливого коня
стільки всього невиплаканого
здається цілі моря
стільки нових сенсів набуває вода
те що було життєдайним принесло смерть
що тамувало спрагу стало пасткою
надгробною плитою
хіба можна сказати: брила води?
відтепер можна
шукаю поміж усього цього усміху
шукаю рятунку
півонії вже відцвіли а троянди майже не тішать
падає на плечі туга як важкий плащ із парчі
або як хвиля
приходять вістки про друзів:
загинув
зник безвісти
різні вістки приходять та обмаль таких що тішать
мої плечі здригаються
тільки вітер шепоче: не плач не плач
8
хочу знову писати так як колись до війни
із серцем повним любові і радості
повна довіри повна світла
про дівчинку із золотим зерном у долонях
ось вона вийшла з дому годує птахів
про рибалок над річкою… стоять тримають вудки
мовчать а в них за спиною шумить очерет
вуж повзе берегом кумкають жаби
ніби про щось своє перемовляються
ще пам’ятаєш як все колись було?
нашу бентежну молодість легкість і безтурботність…
часом я вірю що це іще можливо –
бути так як колись
особливо тоді коли поринаємо в літо
в любий сосновий ліс
в пахощі звіробою й запах суниць
навскісне світло заломлюється
просівається поміж гілок і залишається тим
чим воно є – тільки світлом
а не відблиском вибухів не спалахом
що спопеляє і нищить
твій світ Боже подекуди ще такий подібний
на той що був квіти й дерева точнісінько такі самі
та ступаю в траву обачніше ніж колись
поміж ящірок і лісових квітів
різне тепер буває
я не знаю як писати як жити так як колись
ти ж знаєш що до води насправді тепер зась
і рибалки ловлять рибу хіба що в моєму вірші
