«Українські шерифи» у Гданську

Мої маршрути ще не приводили мене до Гданська, тож запрошення від «Гданськ: місто літератури» стало для мене великим і приємним відкриттям. Я не підозрювала, що нині це новий Амстердам, тільки люди тут набагато привітніші, а кава – значно смачніша й дешевша. А ще від Гданська лише дві години за кермом до кордону з Калінінградською областю, що пояснює натовпи росіян*, які гуляють місцевими вулицями, голосно коментуючи свої здобутки в шопінгу. Через це сусідство, ініціатива польських активістів запрошувати українських митців і спілкуватися з ними без посередників – є надзвичайно важливою.

Показ нашого фільму «Українські шерифи» і розмова з режисером Романом Бондарчуком зібрали кілька десятків глядачів: як поляків, так і українців. Раніше я не усвідомлювала, наскільки важливо для наших громадян підтримувати зв’язок із домом. Це контакт, який допомагає їм уявляти своє повернення, навіть якщо їхні міста зараз під окупацією.

«Українські шерифи» – наша улюблена документальна робота. Щоб зняти цей фільм, ми з Романом і звукорежисером Борисом Петером на кілька років переїхали до села Стара Збур’ївка Херсонської області й жили в дачному будинку моїх батьків.

Нас надихнула громада села. Те, як його жителі збиралися в будинку культури щоразу, коли потрібно було прийняти важливе рішення. Як обговорювали його всі разом, відкрито голосували – це була пряма демократія в дії. Сільський голова Віктор Маруняк, історик за освітою, пояснював, що ця традиція в них не переривалася. Колись старозбур’ївчани були мореплавцями, рибалками, а за радянських часів у них так і не утворився колгосп. Тому й волелюбство не зникло.

Поліція приїжджала в село рідко – переважно, коли повідомляли про небіжчиків. На крадіжки чи побутові сварки не реагували взагалі: їхати далеко (немає бензину), а розбиратися важко – село розкидане по піщаних дюнах, немає ні карт, ні номерних табличок на будинках. Усіх жителів потрібно знати в обличчя. Так і виникла ідея призначити на роль сільських шерифів місцевих жителів – Віктора Кривобородька і Володимира Рудьковського.

Віктор і Володя стали нашими провідниками в життя Старої Збур’ївки, де відбувалося багато щоденних драм: хтось уночі розбив вікно й украв із сараю євроселезні, або робітник зламав замок фермеру, своєму роботодавцю. Або просто хтось блукав селом із сокирою, лякаючи перехожих.

Однак узимку 2013-го ми стали свідками спроби справжнього політичного перевороту. Проросійський сепаратист почав збирати свою громаду села, обіцяв скасувати всі податки й вивести «своїх підданих» із юрисдикції держави Україна у позадержавних «суверенів». Він почав видавати своїм «суверенам» паспорти й навіть водійські посвідчення. Йому вдалося зібрати село на сходку, де він хотів встановити свою владу. На щастя, більшість активних жителів відправила його на найближчі вибори, чесно змагатися з чинним головою.

З того часу ми вже не знімали комічну історію про пошук викрадених євроселезнів, а документували мікрокосм цілої країни, в якому живуть сміливі та волелюбні люди, але водночас діють проросійські сепаратисти. У багатьох інших селах і містечках на сході України такі сепаратисти змогли розколоти громади, поширити небилиці про велич Росії та спільну щасливу історію, підготувати ґрунт для військової анексії.

В українському медіа-просторі ще десять років тому основним наративом про Південь були російськомовність і депресивність регіону. Наше дослідження під час зйомок фільму довело, що на Півдні розмовляють українською, люди далекі від депресивності, і не чекають на жодну Росію. Навпаки – ідуть захищати Україну, коли їм приходять повістки. Із наративами було щось не так.

Нині село під російською окупацією – усе в оборонних спорудах, наповнене військовими, які поводяться з місцевими, як із кріпаками: відбирають майно, вимагають дозволів для переміщення між блокпостами. Росіяни призначили керувати селом родичку того сепаратиста, який знявся у нас у фільмі. Її робота тепер переважно складається із зйомок у російських пропагандистських відео: як підняли триколор над сільрадою, або як частували літніх людей села кашею з польової кухні. Але навіть у цих умовах знаходяться сміливці, які ведуть партизанську боротьбу, передаючи інформацію про розташування ворога українським військовим чи навіть організовують диверсії.

Наші шерифи на фронті, а Віктор Маруняк дивом зміг врятуватися після тортур російськими спецслужбами. Їхні будинки зайняті окупантами, як і будинок моїх батьків.

На показі в Гданську ми познайомилися з дівчиною зі Старої Збур’ївки, в якої там залишилися батьки. Вона плакала, коли розповідала, як їм живеться зараз. Але всі разом ми домовилися повернутися за найпершої нагоди, щоб обійняти своїх, відновити житло і зняти другу серію «Українських шерифів».

І ще одна думка не полишала мене, коли я прогулювалася приміщенням «Гданськ: місто літератури». Я думала, що прийде час, коли ми відкриємо подібний центр української культури у звільненій Ялті. Там теж буде книгарня з українськими книжками, стіни ми віддамо під виставки сучасних українських художників і фотографів. Там буде зала для зустрічей і обміну ідеями активних місцевих жителів. І будуть покази, дискусії за кавою і запах Чорного моря з набережної.

Всім серцем вірю, що так і буде.

*Від редакції: Всупереч суб’єктивній думці авторки, у Гданську не спостерігається напливу росіян. Мешканці міста пам’ятають їхню значну присутність близько десяти років тому, яка поступово зменшувалася – із закриттям місцевого прикордонного руху, а потім внаслідок обмежень після початку війни в Україні в лютому 2022 року. За даними Центрального статистичного управління (ЦСУ), у другому кварталі 2024 року до Польщі в’їхало 0,15 мільйона росіян, а перетин польсько-російського кордону склав 0,3% від загального трафіку на всіх польських кордонах.