Спочатку я багато говорила. Кричала через текст, плакала текстом. Відбивалась, захищалась, і навіть хотіла убити текстом.
Слова були тяжкими – не тому, що вони були про важке, а тому, що значення цих слів ставало монументальним, мов в бронзі, зводилося монолітними постаментами, та згодом розсипалося, мов стара нікому не потрібна чахла будівля, коли виявлялось, що навіть спілкуючись спільною мовою, ти залишаєшся непочутою.
Слів бракло. Підбирала їх у голові, але вони тут же розліталися, мов птахи, щойно я діставала папір чи комп’ютер. Так само, коли птахи відлітають, коли чують постріл. Бігли від мене – ніби ми грали з ними у хованки. Я ловила їх у снах.
Сон перший: Вода
Одна з героїнь роману Роберта Музеля «Людина без властивостей» переповідає концепцію життя і говорить, що людина мовби тоне від власної води. Вода всередині тіла наповнюється, допоки не дійде до шиї, голови та не перекриє усі дихальні шляхи. Не можу перестати думати про цей образ й згадувати підрив Каховської дамби, що сталася влітку 2023 року – люди опинилися під водою, з усіма своїми пожитками. Бовталися серед своїх речей та екскрементів.
Вода все забере, все змиє, все поглине. Все простить. Але кому варто прощати?
Сон другий: Рани
Згодом на місці водосховища почав рости вербовий ліс. Дерева, яким вже майже більше метра, швидко заповнини спустошену зранену землю. На відеорепортажі з Херсонщини еколог розповідає про особливості цієї верби та того, як це може вплинути на мікроклімат. Я дивлюся на землю, з якої проростають паростки. Вона й досі повна товстих тріщен та дірок від посухи. Чи загояться ці рани, чи верба заполонить все настільки, що ми вже не бачитимемо землі під своїми ногами?
Рани не є кінцем. Вони й не є початком. Вони стають ґрунтом, шкірою, особливо коли загоюються. А вони не завжди загоюються, нам лише здається, що це так.
Рани формують фактуру та характер ландшафту, який ніколи не буде сталим. У цьому ж і його краса. Згодом сюди прийдуть інші люди, інші тварини, почне жити інше життя. Старе ж життя знайде собі прихисток деінде. Нам тільки завжди прикро, що «все найгірше» стається саме з нами. Але, якби це сталося з іншими, чи ми б відчували цей смуток та розрив, чи пекла б нам ця суха земляна рана? Зрештою – хто ми тепер?
Коли сухо, кажуть, треба пити воду. Дехто п’є не воду, а горе. На здоров’я.
Сон третій: Верба
Я заворожено думаю про вербу, що заполонила собою Херсонщину. Верба – не дерево, а символ. Це – небо, сонце, родина, молодість, любов, сум. Верба – це я. Верба – майбутнє, яке точно буде. Чи стане в тому майбутньому менше смутку? Чи верба принесе його із собою?
У художника Антона Саєнка є фотографя «Верба» – знімок, знятий у Гостомелі у 2022 році після звільнення міста. Ця верба розколота внаслідок обстрілу. Але вона вистояла. Я часто думаю про стійкість, як щось, що часто виникає у розмові про суспільство, яке прагне свободи. Я думаю, саме свобода є рушієм цієї стійкості. Її втрата означатиме кінець життя. Не буде ані верби, ані майбутнього. Тому вона стоїть, навіть роздерта. Ми вчимося своєї стійкості у дерев. Я – це і є свобода.
Сон четвертий: Пам’ять
Підрив Каховської дамби стався в червні. Червень-липень – час, коли варто збирати польові трави та засушувати на зиму. Розкладати на столі біля вікна, і щоранку, прокидаючись, відчувати запах степу прямо посеред дому.
Через запах засушених трав у пам’яті проростають спогади, мов природа навесні. І поки ці трави ростуть, пам’ять живе.
У грудні 2023 року художник Любомир Тимків отримав блокнот від іншого художника та тепер уже й військового – нотатник з роздумами, віршами та рослинами всередині, засушеними, як колись ті трави біля вікна з моїх спогадів.
Денис Панкратов пише: «Я збирав їх на полігонах, біля казарм, в дорогах, та окопах. Від Пенінських гір в Великобританії, через полігони Житомира й до бліндажів Запорізької області – квіти, трави і коріння. Це певні зарубки на хистких й облуплених стінах армійського життя. Зарубки певності, що світ існує».
«Більш крихкої і тонкої речі я ще не бачив і не тримав у руках», – пише Тимків.
Коли я думаю про степові трави, я думаю про чебрець, чиї дрібні сині квіти ніжно вкривають блідо зелений степ. Як і спогад, що є так само тонко та ніжно живе у пам’яті. Але водночас коренева система цієї рослини настільки сильна, що може втриматись на сухій і виснаженій землі. Може витримати значно більше, ніж будь-яка інша. Тому я думаю і про пам’ять так само – як про нашу коріневу систему, через яку передається тонкість та крихкість світу. І що її міць полягає саме у крихкості.
Сон п’ятий: Масштаб
Війна часто міняє масштаб. Тепер ми дивимося на історію зблизька, а не здалеку. Вона здається страшною, але й рутинною, зрозумілою, різною; саме в цьому полягає страх – щоб поріднитися з нею, зблизитися настільки, щоб взяти з нею шлюб.
Ця війна не ведеться на землі, хоча передусім від цього страждає саме ландшафт та довкілля. Ця війна ведеться з повітря. Зло літає над містами, мов пташки, але не ті, що співають, – ті, що гудуть, мов джмелі. Тільки від цих лише лихо.
З цієї відстані земля густішає та спрощується, стає мапаю, кресленням. Люди – мурахами. Смерті людей – кількістю.
Що ж стає великим, окрім дерев? Але й вони також поменшали з часом, коли ми підросли.
Люди, які нам здавалися великими, також стають в рівень. До деяких нам так хочеться дотягнутися, що ми самі їх зменшуємо та маргіналізуємо. Прагнемо бачити слабшими, так само, як і ми є слабкими. Так само, як зменшується квартира Колена та Хлої у «Шумовинні днів» Бориса Віана: кімната стає круглою, стіни будинку звужуються і зрештою перетворюється у ніщо.
Великим є час. Ось тобі, котику, моя голова, їж мене.
Сон шостий: Смак життя
Чому Ремарк зараз так дратує. Увесь його смак життя, подорожі на мотоциклі старою Європою, вино і радість, яка постає після очікуваного миру. Як читати твори, написані про післявійни, якщо направду, ця війна ще триває і невідомо, коли вона закінчиться? Як жити у позику, якщо невідомо у кого її взяти і головне – що віддати навзаєм?
От і герої Бориса Віана також на початку роману постійно їдять. Часником та маслом прописані перші сторінки його роману, від чого хочеться не їсти, а блювати. Смак життя трансформувався у харчові розлади, коли їжа не про насолоду, а про підтримання власного тіла ще живим. Їж і випльовуєш те, що не підходить.
На початку 2024 року Анна Звягінцева зробила роботу «Маленька солодощ» – маючи при собі таку цукерку можна не відчувати голод протягом тривалого часу. Художниця читала щоденники жінок, що пережили окупацію. Багато їхніх свідчень саме про голод і те, як вижити.
Як відчувати смак життя, якщо насправді, все, що ти відчуваєш це його брак.
– Що ви, живі після вчорашнього дня?
– Чом би і не пожить.
– Я, наприклад, сирники печу.
*закріплює в чаті повідомлення «Чом би і не пожить»*
Сон сьомий: Спокій, якого немає
Старі кладовища так приваблюють своїм спокоєм. Туристи заповнюють цвинтарі, де поховані знаменити літератори та композитори, аби спробувати дотягнутися до них, відчути їхню геніальність чи просто побути поруч.
Ніхто не хоче жити біля свіжих могил. Ніщо так не кричить пустотою та розпочем як сира вирита земля нових поховань. Яка б велика людина там не була похована, все що тут можна відчути – плач і втрату. Але найгірше там, де не відспівують.
Величі немає, лише пустка, спокій, якого немає, і сни, які більше не насняться.
Розплющую очі. Все ж, не наснилося.
Закриваю ноутбук. Переді мною біля пішохідного переходу зупиняється авто з надписом «Ритуальні послуги». Водій просить мене пройти першою. Я думаю, краще я після вас, ще постою.
Гданськ, 22 липня – 4 серпня